Волонтерських рух в Україні – це те, про що варто знімати не одне кіно. Волонтери стали важливою силою, яка надає невідкладну допомогу тим, хто цього потребує найбільше. До лав добродіїв в Україні долучаються не тільки місцеві мешканці, а й громадяни з інших країн. Vgorode поспілкувався з волонтером зі Швеції Іваром, який не побоявся приїхати в країну, де відбуваються активні бойові дії, щоб допомогти місцевим жителям.

Цю історію ми хотіли б розпочати з того, як познайомилися з Іваром. Наша редакторка шукала інвалідний візок в Запоріжжі для хлопця з Бабурки, який у 20 років пішов воювати та в 2023 році втратив ногу у бою. Після лікування Юрій повернувся у Запоріжжя до мами, бабусі, менших сестри та брата. Але пересуватися йому було майже неможливо, бо не було інвалідного візка, а фінансово сім'я придбати його не могла. Тоді наша редакторка почала шукати волонтерів, які могли б допомогти. Так з нами зв'язався волонтер Віктор Костенко і запропонував безкоштовно передати ветерану війни візок. Ми зустрілися і з'ясувалося, що разом з українськими волонтерами допомагає людям і чоловік зі Швеції – Івар. Він спілкується англійською і ми домовилися про інтерв'ю, щоб дізнатися, як він тут опинився, чи не страшно йому їздити у прифронтові міста та чим він допомагає українцям. 

Як вам прийшла думка приїхати в Україну?

- Я був дуже засмучений через російську агресію і я хотів приїхати одразу, бо я мав велике вантажне авто і ліцензію. Але через норми я не міг на ньому приїхати в Україну. Тому я взяв маленьке авто і приїхав спочатку, щоб подивитися, що відбувається в країні. Тут я шукав серйозні контакти і знайшов доктора в Вінниці – Андрія Фурманчука. Він дав поштовх почати допомагати. У Вінниці була важка ситуація з переселенцями, проблеми електроенергією, було холодно. 

Як довго ви були в Вінниці? 

- Я ніколи не був в Україні до цього. Це був мій перший раз. Я пробував в деяких місцях Львова, Києва. Але я не знайшов людей, яким міг би довіряти. Побувши в Україні десь два тижні я знайшов Андрія. Ми стали гарними друзями та сусідами. Ми створили неприбуткову організацію для допомоги. Це був листопад 2022 року, а у лютому 2023 ми почали отримувати матеріали. В результаті нашої роботи тільки за 2023 рік ми змогли доставити 100 тонн товарів переважно для Вінницької області. 

Як в результаті потрапили до Запоріжжя?

- До Запоріжжя я потрапив у середині 2023 року. Одна жінка у Швеції розказала мені, що вона родом з Кушугуму (Запорізька область). Вона розповіла, що там людям потрібна допомога. Я познайомився з Віктором Костенко (прим.авт.: директором БФ "Перевал") і зрозумів, що потреби в Запоріжжі більші, ніж зараз у Вінниці, звідки люди вже поступово переїжджали на захід, облаштовувалися, знаходили роботу. Так в Запоріжжя ми доставили спочатку одну палету допомоги. Зараз в дорозі вже третя, вона має прийти у понеділок.

Знаємо, що ви їздите і в населені пункти біля лінії фронту, вчора були в Оріхові. Які відчуття у вас в той момент, чи не страшно?

Я хочу сказати, що я їду з кожним вантажем в Україну тому, що хочу перевірити, чи все добре, чи немає корупції чи ще чогось. Мої донори кажуть, що мені потрібно їхати, тому що вони не хочуть просто дати, вони хочуть знати, що це все приходить. Я з'ясував, що Віктор і його організація дуже серйозні, вони роблять чудову роботу, все працює як треба. 

Про страх – ні. Я маю військове минуле, я служив. Мені подобається і я не боюся.

Яку допомогу ви надаєте людям в таких населених пунктах?

Ми доставили на ротацію поблизу фронту для солдатів генератори, лопати, протеїнові батончики і ще багато різних речей. Віктор також доставляє багато питної води, бо він має обладнання для виробництва. Також ми привозимо речі першої необхідності для дітей, звичайні речі по типу кухонних катруль, столових приборів...

Яка історія вам запам'яталася найбільше під час ваших поїздок у прифронтові міста?

Нещодавно ми відвідали літню пару в місці, яке було дуже близьке до фронту і де можна почути артилерійський вогонь. Для захисту вони переїхали вниз у свій підвал і жили у двох маленьких підвальних кімнатах. Коли я спитав, чому вони залишаються і не виїжджають, то вони розповіли, що не хочуть їхати, бо піклуються про тварин.

Зараз вони мають близько 65 собак, а ще котів та інших більших тварин. Вони піклуються про тварин, господарі яких виїхали. Собаки іноді приходять до них через поля, бо потребують їжі та води, а люди дозволяють їм залишатися вдома. Ця пара потребувала ліків, бо має проблеми, з якими потрібно боротися. Мені вдалося придбати ці ліки, хоча деякі з них відпускалися за рецептом. Хороша система тут, в Україні, не така сувора, як у Швеції. Десь три дні тому ми доставили їм ліки, їжі та інші дрібнички, а також корм для собак.

Чи переживає за вас родина під час поїздок в Україну? І як загалом Швеція ставиться до ситуації тут?

Я маю доньку, їй буде 36, зараз вона лікар, і вона є частиною цієї організації, вона є секретарем і займається водою. На папері я одружений, але ми не разом з дружиною близько восьми років. Вони знають мене, вони не переживають.

У Швеції стурбовані ситуацію. Я вважаю, це не тільки для України складна ситуація. Це небезпечна ситуація і для Європи, Західної Європи, якщо справи підуть погано.

Як ви плануєте ваш день?

Це працює так: вечері Віктор (прим.авт.: директор БФ "Перевал") і його дружина запрошують мене на чашку чаю. Мені тут пощастило, тому що я вибрав будинок Віктора, бо там була невелика частина будинку, яку залишила жінка, яка переїхала до Румунії.

До речі, ви питали про історію.. Це зараз третій мій візит до Запоріжжя. Перший був у лютому чи напочатку березня, і коли я прийшов, я запитав Віктора та його дружину, де є якісь дешеві мотелі чи щось, де я можу зупинитися, то вони сказали, що є цей будинок і я можу зупинитися тут. І от на третій день я прийшов додому ввечері, було темно, а там дуже маленька кухня і дуже вузька доріжка між нею і маленьким столиком. Тут я побачив на підлозі велику черепаху. На дверях немає замка, а на вулиці є діти, тому я подумав, що все добре, що це діти зайшли і залишили іграшку. Тож я взяв її і хотів поставити на полицю. Але потім я відчув, що воно щось робить на моєму пальці, я ніколи раніше не був так близько до черепахи, тож я дуже обережно поклав її пішов до Анастасії. Я сказав їй, що там черепаха на моїй кухні, і спитав, що я маю робити? А вона каже: "Ой, я забула сказати тобі". Черепасі 20 років. Вона сказала, що нічого робити не треба, просто вдягати взуття, тому що черепаха може вкусити пальці на ногах, а годувати її приходить жінка кожен другий день чи щось таке.

Так от про плани. Ввечері ми за чашкою чаю з Віктором обговорюємо плани на завтра. Я питаю у Віктора, куди ми їдемо завтра – це може бути Reimer Центрі чи в інше місце. Тому що я сказав Віктору, що я хотів таким чином, щоб, коли він виконає своє слово з поставками, я хочу бути поруч, щоб я міг сказати своїм донорам, що я був, коли речі доставляли, і я зробив фото. 

Які плани надалі?

Я залишуся кілька днів після того, як прибуде вантажівка, а потім поїду до Вінниці і залишуся там на кілька днів. Адже я також намагався, коли був в Україні, з’єднати людей зі школами, а також компаніями, тому що я розумію, що важливо для українських компаній і експортувати. Я намагаюся зв'язати українські компанії та швецькі. Це дуже важко, бо швецьким компаніям страшно. Але я відвідаю пару компаній у Вінниці, які виробляли різні речі, радіатори, поговорю з ними та куплю продукти, і коли я повернуся до Швеції, я подивлюся схожі компанії там.

А потім разом зі своїми друзями я продовжу намагатися зібрати гроші на наступне транспортування, а також зібрати речі для цього транспортування, і я сподіваюся завантажити одну або дві вантажівки в серпні.